Оринин. Епізод 1
Оринин
Епізод 1
Сиза, дворічна солома на стрісі місцями взялась вже мохом. І хоть можна було вже тричі посіяти жита тай підлатати ті куски. Шоб люди не тикали пальцями. Та Козики не спішили, Василь Степанович вобще періодічески любив називать її «моя черственька буханочка». Марія Харлантіївна злилась і кожен раз бурмотіла шось під носа, кажен божий раз.
Бо думала, шо то він її кривля так.
Та всіравно удівітєльной сили родина - ніразу не чули сусіди, шоб вони там горшки побили чи ще чого поінтірєснєй.
А як городи порають, то вєчно у них під лопату дискусія то «імперіалізм чи народовладіє», то «промишлєнна революція в жизні обичного чєловєка» та вони ж і сім’я вчена. По чотири класи покончали, писемні.
І як то їх Орину судьба повернула?
Вона жила з батьками, і з однієї сторони селом ходили разні сплєтні.
Та до дітей питань не було, та і шо сама народила. Бо Ягила Куп‘їваського свого ровно сім місяців, як на війну провила. І году у них він не пожив в приймах. Занесла судьба злодєйка.
Ходять разговори селом вже третій базарь, шо получила Орина ізвіщєніє, та нікому не розказує. Даж батькам не сказала. Тіки Оксанці Готвянській збовтнула на паперті, шо вісточка прийшла.
«Та як сообщила, то аж лиця на ній не стало, а глаза, глазіщі - на мокрому місці. Як два Йонинкових ставки в половоддя, не менш»
Ніхто не перепитував, та всі понімали. Не вернецця Ягило її вже ніколи навєрно. І ніхто не поведе її катацця з Гриценковой гори на санках. А як руки померзнуть, то нікому буде взяти їх у свої ручищі і хекати, аж допоки його чорні брови не покриються сизим інієм. І вони вдвох сміятимуться.
Нізким весняною дібровою збирати пролісків повні обхвати в Гавронцях. Шоб потом йти по Шляху, схиливши голову йому на плече, й дивицця то на букет, то в його очі і не понімать, шо синіше синього.
Нікого стрічати з косовиці край села з глечиком свіжого молока та кушматом паляниці. І щосили обіймати, вдихати. Завмерти, щоб не спугнуть чуство, як полохану диво-птицю, цвіт папороті, шо наконєцто стрівся. Й радіти моменту.
Як ото казала баба Ломачиха:
«Жизнь отак возьме і шось миршаве тобі й підсуне. ГівЕнець козинячих повні карманИ замість ліщини в шоколаді.»
Так Орина з Оксанкою й стояли на ступеньках до храму, як припнуті. Козичка шось тихо говорила, Готвянчина слухала, виїдаючи взглядом кожне її слово, кожен мімічний рух. Кожен жест. Чуство нужності разговора не покидало Оксану ні на мить.
Сонце вплітало свої золотаві промені в світлорусі коси Орини, домішуючи їм ігристо золотого, волоси покірно лежали на її хмарних накрохмалених рукавах з вишитими соловейками та зозулями червоно-чорним. Намисто блискало дукатами та цокотіло від поривистих вздохів козіярки в нужних моментах її розказу, як щьоти під розмашистими розрахунками крамаря. Разговор двох подруг, шо приривався довгими мовчаннями, а Оксана не знала де й подіти свої мислі знеудобства спитать напряму.
Утро неділі постіпєнно переливалося з гливкої заспаноокої утрішньої служби до поросшої шпоришом торгової площаді, де ніде й яблуку упасти. Всі «безбожники» розставили свої ятіра «на карасика». Тіки заходь у гавань, йди на прикорм, тягни наживку.
Воно наче і не ярмарок сьодні, а людей з’їхалось: он тамочки возами зі своїм багацтвом з ночі вже розклались охтирчани, харківці привезли коци мальовані, блище до криниці - опішняни з глеками, за ними ось-ось тутички каплуни з вяленням, любаки - як обично мед й медовуху, а мурахівці - свіжину розпродують, аж гай гуде. І воно ще вся ця «толчьонка людей» потом же й замішана дитячими гоцаннями в квача, й припорошена горобцевим кубленням то в пилюці, то в калюжі.
Коняка фиркне, кіт з переляку під ноги людім, хтось йому на хвоста. Няв, гав, кар, «О, Господи!», «Та шо ви таке кажете!», «Еге!», де голосно чіпляючи ля-бімоль другої октави сміється тітка Горпина, наче спеціально провіря чи бутилі не надщерблені продають, де відрегоче Микола Ризиняний, з кажним Ги-Ги видавлюючи з себе послєдні каплі воздуха, ще ось-ось і сплюсницця.
Все вокруг в неділю живе, радіє, блистить, смієцця, балака, підморгує, перекрикує, договарюєцця, тріскотить.
Вобщем одним словом село базарює.
Тіки оце Орина, як з хреста знята, крізь ярмаркову толпу радості і клопіткого шарудіння привідєнієм йшла слободою. Нема розради їй ні від Оксанчиних разговорів, її дружнього торкання ладонню за плече, ні от причащання у Владики Івана. На шо сильно розщитувала.
Тяжко під серцем.
За руку хтось хвать, коралі на шиї перецокнулись між собою з переляку:
моя хароша, давай я тобі судьбу розкажу, будуще розкладу!
Шо? (тихо, крізь втомлені рухи Орини, прозвучало)
Женщина з інтєрєсним акцентом і ще інтєрєснішою впертістю продовжувала, як наче Орини й не було в її заблаговрємєнно-записаному представлєнії одного актьора:
Давай подивимось….. (гидопакосно скривила улибку тьотка, розкрива долоню, вдивляється).
Вистріл поглядом на Орину, в долоню, в Орину, долоню. Витріщила беньки. Відсахнулась. Шаг назад, другий, третій.
Бережи себе, дитино. (і зникла в торгующо-купуючом океані)
Повз стаціонар, та будинок лікаря Орина держала путь додому, розпечене серпневе повітря колихало її тонкий, тремтячий образ над брукованим шляхом, на горизонті, за Гамазеєм від Яхневого хутора, повзла зла темносиня хмара, діагональними зливними лініями штрикаючи землю. Два припутні перегулькувались на ясенку чи то рахуючи Оринчині кроки від Слободи до Яєшнівки, чи то теж дивуючись її судьбі, шо предначертана.
