Оринин. Епізод 2

Оринин.
Епізод 2

І тіки Орина звернула за вигін, тіки яєшнівська далечінь открилась своєю нескончаємой звилистою вереницею дворів з хвіртками й лавками, тіки плетені тини почали по-рідному підставляти лозу обіпертись, а кущі калини блискати для вихвалянь свої наманікюрині китиці, тіки-тіки.

Й не здержалась.
Ото як та банка з яблучним кампотом, шо перехиляш-перехиляш, шоб допить саме укусне з дна, і наче контроліруєш купу яблук, шо лижать в тій же банці й дивляться на тебе, а ти на них, і трохи ще перехиляш на себе, вони на тебе, а ти на них і ще трошечки нахиляш банку. І вони як кинуться всі з банки тікать. І ти весь в кампоті, і кохта, і пол, і совість. Все в тому клятому кампотові - як вирвався, то весь до дна на тобі.

Так і з слізьми. 
Ото терпиш терпиш, думаш, шо все під контролем, всі нерви в коробочкі зпід спічок, всі мислі в торбинці, од гріха подальше. Та стоє оце тіки случиться случайності, сікретній комбінації, напримєр сісти на теплу камінюку під Гаращенковим тином, шоб сусідський тин на тебе трохи звісив своєю тєнню, і котик їх, такий біленький з рижим надкушеним вухом, треба було йому вийти й потертись об ногу. 

І всьо.

Як та банка з кампотом, сидиш ревеш коровою. І кінця краю тим солоним рікам нема. Тіки вспівай винирювать, шоб хлипко ковтнуть воздуха й опять з головою в ривусання. 

- Оце таке! Ориночко, та шож случилось? Моє серденько. А я думаю хто такий там скигле за вербами. Моя ж ти рибка, любима ластівочка. Іди сюди.

Сівши рядом на зеленкуватого від моху піщаника, приклада зарюмзану Орину до грудей Мотя. Крьосна її, тож йшла з базарю, тіки не з горем, а з кавуном, та трохи забазарювала, шо оце в свинячий голос вертала на обід. А тут таке.

Мотя, хрестила не тіки Орину, а й багатьох діток в їхній родині Козиків, вона ж сестра Василя Степановича. Сама бездітна, в дєцтві переболіла поліомелітом, шо отразилось на походці, та не змогло зламати її ясну й велику душу. Живе з батьками, шикарно шиє на машинці Зінгер на пів села,  шо папко подарив, з чого й копійку ма. Степан Опанасович же наділив їй і пів хати, а її брати їй таку нагрузку наділили, шо і не нарадуєся і не розслабися дуже. Як на празники які, то вона щєголяла ще одним своїм талантом - грала на гармошці і так співала, шо солов’ї падали кропиву, шоб найти де відпала нижня частина їх дзьоба.

Та й вобще до дітей всігда була ладиком, і вони її конєшно боготворили. Бо єслі й треба на мамку пожаліцця, то до кого? Та шо тут й питать. Чи єслі якось на вулиці Семен Балабайчин ото за волоси побузував, то Орина тіки з крьосной і придумували які йому отвіти понадєлувать.

А тут таке. 
Сидить її голубонька самастаршенька попід тином і горем заливається. 
Та якби Крьосна й не знала нічього, то всеодно й так понятно полностю.

- Ластівонька моя, поплач. Поплач. Воно треба. Воно полегша. Бо жить далі нада. Як мінімум ради того, шоб ваше общє дитя жило й горя не знало. То воно тобі й жме серце січас. - нашептувала вона хлипаючій та горюючій.
- Ні, тьотью Мотю, я не вірю у ці бумажки, шо видають в управі. Хіба може ціла людина поїхать, обіщать шо обізатільно вернецця, а вернутись бумажняними буквами? Де тільки й написано, шо «отдаль жизнь свою в славу своего Отечества».
- Тіх-тіх-тіх. 
- Я не хочу в це вірить. Он казали в Мурафі тож прошлой весной дали ізвіщеніє, а потом на теплого Олексія прийшло пісьмо, шо ошибочно. Шо ізвіняюцця, шо живий і здоровий. 
- Бува.
- Не міг він отакот буквами понаписуваними вернуцця.
- Все бува. Поразному случається.
- Ми як тоді послєдній раз балакали в садку, то він мені тихо сказав сікрєт. Знаш який?
- Який?
- Шо він хоче аби у нас було трійко. І шо це будуть самі щасливі діти у світі. І я йому досі вірю. 
- Вір.
- І він вернецця обізатільно.
- Вернецця.
- Бо не може бути подругому 

Схлипуючи, з закритими очима, Орина, обійнявши Крьосну, поклавши голову до грудей, в білосніжне решетилівське вишивання, де мальви оперезані виноградною лозою мокли в ріках сльоз молодої вдови.

Сонце, промінням заграючи з вербовим гіллям, освітлювало Яєшнівку, вдячна земля віддавала йому теплом, двоє кошенят ганяли понад калюжою сотні метеликів з чорною цяткою на кожному крилі. В Оринчених глазах вони хмарами злітали від котенячих гарцювань і осідали уп’єть на край води, доки два охотніка мостилися задніми лапами в засаді, перед новим стрибком.  І оп’єть, і оп’єть.
Вона тихо дивилась і схлипувала все рідше й тихіш.

Різко встала, вдихнула аж до самісінької глибини, потерла золоті галуни на окраю синьої, як води Вільшанки, спідниці, стягнула скочившу корсетку, випрямила поставу й каже;

- Всьо Крьосна. Пішли. Ато ще кури засміють.
- Ну канєшно. Йдем. Бо теля вже мека, чуш? То ж наша Квіточка. Така голосна, як її хазяїн.
- Та да. ДІд Степан, як вершу откриє - то всьо, біжи куди очі дивляцця.
- А куди вони січас дивляцця?
- На борщ з книшами - булоб не погано.
- Аха-ха-ха-ха. 

«Давай, моє сонечко, Папкові привєт передавай,й нехай заїде до нас, як возом вертатиме, бо киричівка сипецця, дві корзини поназбирували, оси вже рояцця»,  - стряхнувши бадиллячко зеленого моху з чорної корсетки Орини, Мотя якби направила дитину додому. Розпрощавщись зі старшенькою племінницею, Мотя Степанівна звернула до свого двору, защіпкою легенько цокнула по хвіртці, повернулась до двору, оперлась всією спиной до дверей й минуту дивилась в край країв, де в садку мекало теля, силою волі розтягуючи цепок, бо гарбузи росли в пів ноги він його носу. На край країв, до самісінької соняшникової стіни, де кожен височезний  сон схиляв грінку над телячим старанням.

Мотя ледь ворушачи губами, сама собі: «Моя голубочко, ти справися. Тогошо ці всраті жизнєні перепетії ще не знають хто такі Козики. Не на тих нарвались.»