Козіївка - грандіозні приключенія на лісозаготівлі

Оце єслі вас, як мені, здоров’я трохи приказало похворать для годицця.
А за вікном наче наконєцто хтось зверху очуняв, та й совість треба мати - зіма на календарі вже ось-ось сконає, а снігу зась.  І на скору руку ото як навалило снігу, шо собаки зутра з будок зпід сугробів гавкали по селові так приглушонно, ну знаєте, як наче їх усіх в погрібнику прикрили, бо родичі далекі з Харьковів понаїжжали. 
І воно вікном краєчками морозець такі узори понавикомарював. Лучче за вітражі Ам‘єнського собору, їйбо. 
І скіки ми з Ба в вікні стаканів з соллю не мостимо, скіки газет на мучному клейстері не заклеюємо - сеодно витівки такі мороз понакручує шибками. Свої морозні дулі. 
А на звороті (між стЕкол) ше табун сонечок рішили, шо там їм зімувати буде лучче всього. І Ма попросила через форточку віником повигрібати їх. І воно таке марудне діло, тахайбогмилує. Лізиш через малесеньку віконницю, рукав до обмерзлого стікла прилипа. Підвіконня вузесеньке - нога січас, як зіскользне, розчахнусь отут посеред хати, як князь Ігорь в гостях у Древлян. 
І тут до хати заходе Папко й каже: «Поїхали зі мной по ліс!»
У вас таке бува?
Єслі ні, тоді січас розкажу.
Погода - просто шепче. А настроєніє підказує написать вам наші з Папком приключенія на лісозаготівлі.
Я не знаю яка баба на нас тоді ту напрасну навела, чи собака укусила, чи мо ельфи десь літом зобидились, бо ми весь ялівець кролям викосили в лісі. 
Не ясно. 
Не понятно.
Єдінственне, шо в голові блимкало зелено-красним предупреждєнієм світлофора на переїзді кукушки, як нам так могло одноврємєнно повезти на грандіозні приключенія і так інтересно з них випутацця. Вийти практічески сухими з води, єслі не щитать мокрої спини від нєрвів і трохи зассяної халоші, бо організм він же не желізний - десь тай дасть пробоїну. 
Палундра!!!!)).
Вобщем три рази в отаку погоду, коли снігу - жирафі по вуха, ми з Папком були на трелюванні. Як хто не пойме чого нас туди поперло, той не живе в шикарній дерев’яній хаті, де зімой тепло, а літом - ідіально.
І шоб в дівяностих построїть хату, то треба практічески увесь будматеріал десь тай вицепить. Тоді це називалось «виписать по накладній». Хто кому накладав там - це для мене з дєцтва осталось секретом, та з цією бумаженцією ми були пропускні на всі празніки жизні, усі фан-зони усіх концертів по заготівлі лісу.
І оце ж каплуни-плотники приїжжали видивлялись, як нашу хату крить і з Папком договрились, шо треба фронтони піднімать гостріше, шоб воно ж хата була красива, а не як квочка на сідалі.
Того на  стропила нам треба було на дах 10 метрові стовбури. 
Ми ж в лісництво в одне-друге, давай узнавать, а нам ото в трубку глаза круглі дєлають од удівлєнія - кажуть: «Ви шо! Такі дерева останній раз стрічались в Козіївських лісах ще за дінозаврів.»
Но ми не тіряли надєжду. І прекрасного білого морозного утра, коли запах супу з фрекадельками переплітаєцця з липовим чаєм на медові, а я устроїв отой атракціон «форт буаяр на підвіконні з соничками за шибкою» Па заходе в хату і каже: «сьодні їду на трелювання. Хо зі мной?»
В мойом восьмилітньом мозгу «трелювання» асоциірувалось з малюванням на снігу деркачем, чи ну максимум - катанням на лижах з гори, отак уміло шморгаючи п‘ятами то вліво то вправо, вжух-вжух, вжух-вжух, і рядом должна обізатільно проїжжать улибаючись мені Клаудія Шифер, така красіва, з білими волосами,  в одном купальніку на теплий носок. 
То чого б не согласицця.
Насамом ділі реальность була, як сніг на голову неожиданною і отрезвляющою, наче оце я вибирав-вибирав таблєтку у Морфіуса, а там в красній капсулі оказалось те саме шо і в синій пілюлі було - срачка й гарячка.
Перше трелювання з нами случилось, як ми з Папком попали в Одесянський ліс. Охотились ми тоді на осику, як бобер перед брачним періодом, всю ряску в ставку перетолоче, ото і ми. А нам ще й сказали, шо отамочки, за фермою нижче, є якраз луччейша. Рівна як херсонський степ, висока, як економіка США.
І воно ж наче шо воно такого. Дерево спиляне, лісничий проведе, бери і вези.
Та не буде жизнь такой нудною, єслі ви не з Козіївки. Воно село високогорне, воздух розріжений, дихать не кажен способен. Особенно коли в ярку Одесянського лісу треба згрузить кругляк на кузов длінновоза. 
Лісничий зустрів нас на Лучках і каже: «там воно таке трохи у ярку.»
Па так ухмильнувсь, бо дядь Миколу просив якраз на гусінічном забрать, а шо саме проворне в зимовому лісі на схилі, єслі не дядьмиколин гусінічний, він ше його недавно й взяв в Зінькові. 
Красівєйший блистів, як яблуко в магазині натерте, і проворний, шо шельма.
- Мико, там треба буде трохи у ярок спустицця. Змож?
- Та льогко. 
- Злізем?
- Та єслішо, я даж запасну гусінь узяв.
- Оце ти перестраховщик!
- Та всяке ж бува.
Коли ми стояли перед спуском  в «трохи в ярку» і дивились на практічески одвісний схил униз, де на дні «маріанської впадини» лежало кругляком пів криші нашої хати, дядь Коля зблід так шо практічески злився зі снігом. І єсліб не оранжевий трактор, то мать вобще асімілірував в лося і втік галасвіта. 
Альпійські чорні траси не так трусили коліна сноубордистів, як наше «трохи в ярку» нижню губу дядька Миколи.
Па каже, похлопуючи по плечу: «Ну всетаки єслішо у тебе є друга гусінь,- трохи усі помовчали, - як пригодицця, то ти нам свисни. Ми зкинемо».
Це мать був перший і полєдній гусінічний сєрпантін, який учьоні должни беспортно дослідити і розвинути на цьом отдєльний розділ в механиці. 
Бо за 4 ходки в самісіньке днище Одесянського рівчака можна було запатентірувать з десяток нових фігур вищого пілотажу, і получить з дві Нобелівські премії.
Коли на п’ятий послєдній раз при підйомі ліва гусінь луснула і спала, для нас це було ділом в каскі, бо шо там такого. 
Пффф! 
Єслі б горна коза бачила, як дядь Микола збирався на гору трахтором - у неї б одвалилась би челюсть і звонко дзинькнула, падаючи по ратицям, разом з самооценкою.
Запасний трак гусіні репнув на третьом повороті
Воно усе проти нас. Заглушили трактор. До села далеченько. Воду злили. Дядь Микола, чортихаючись, поїхав з нами.
Льогке ощущеніє шо усе диха на ладан мені постіпєнно приходило на мисль ледве скриплячи свіжим лютневим снігом. 
Та Па не подавав виду. 
Від його хвацьких потерань руками зі словами: «Так, хлопці! Ну давайте всі вмісті приложимся і будем вершити.», - ставало впевненіше, шо все ще має право на успіх.
Та день короткий, тіки мельк і на вечір потянуло, та ще й в лісі, де зза кожного дерева ждеш шо Бабай вискоче Йоханий. Бо тобі ж тіки восім год, кущ шипшини отой, край дороги, старшіший за тебе.
А коли дядьки грузять кругляк восьмиметровими матюками, то твоя задача приблизно, як у президента Німеччини - шось дєлать канєшно, но не мішать. 
Краном підчипляєцця за троси стволи осик і складіруються величезною жовтою стрілою на довгий полупризеп тягача. 
Димка вечірнього лісу зробила його ще глибшим і дикішим. Тепер даж крик сойки воспринімався, як авіатривога. Через яку діжурні отряди мурашок несли спиною моє серце в пятки.
Уключені хвари машин робили простір безопасності, на краях якого мілкими брил’янтами блискав сніг, провалюючись в темноту, де вже було не понятно чи то блиска він, чи вже очі дикої дичини.
Вверх по ізвилистій просіці піднімались в кабіні Василя Іваноча, сідий вусатий дядько всю дорогу гойдався, як на пружині на своєму водітільськом кріслі, видно крісло нєрвнічало сильніш від усіх, шо ми отсюда ніколи не виберемося, на кожній ямі воно ще довго вспокоювалось. 
Іванович держав папиросу в роті, таке як наче єслі б він трохи її отпустив губами, то ми вмить зірвалися вниз вправо. Туди де невидно нічого, хоч глаз виколи. Величезний руль він перехоплював зі сторони в сторону.
Хвать тут, хвать там. Крутить, зупиня, назад поверта, перехватує навхрест.
Як наче музикальний водітельський інструмент, на якому треба зіграть пісню до кінця. 
Гець!
Рєзко стали. 
Дьорнуло так, шо кажецця даж голі женщини на маленьких каліндаріках встромлені в резинки по периметру лобового хором зойкнули.
Па виглянув у відкриті двері назад.
- шо там?
- Не проходимо. Прицеп задовгий й вперся на повороті в дерево.
- Давай валити
- Та Бензопилу забрав лісничий з собой. Нічого нема.
Па спригнув вниз з кабіни в темноту. 
Захрустів сніг уходящих керзових чобіт. 
Василь Іванович закурив свою спасітєльну цигарку, зкидаючи красні опалки в відкрите вікно, вони тихо спадали вниз, трохи відлітаючи в сторону, на лобове, по дворніку.  Наче світлові ракетниці, наших мовчазних знаків про потрібну поміч. Мо де ходять лісові кораблі, шо побачать їх. І прийдуть нас виручать.
За вікном почулись цокання сокири об дерев’яне. Як часи сікунда в сікунду вони відбивали час.
 Глухі чоловічі «Хе! Хиц! Хп!» проковтував нічний ліс, шо кажецця з кожним цоканням сокири об дерево підступав на міліметр блище і блище до кабіни КАМАЗа.
Сухий хрускіт гілля
Скрип деревини.
Гуркіт впавшого дрючка.
Заскакує Папко.
- ну всьо. Гайда звідси.
- Так а шо там було, - перепитав Юхимович
- Та в липу вперлись кузовом, непропускала.
- А де ти взяв сокиру?
- Та прикинь! Там рядом в дереві терчала. Хтось забув.
- Оце кіно.
- Тай не кажи - улибнувся Па своєю білосніжною голлівудською усмішкой. Ми рушили вперед. Туди, де нас ждали вареники на пару з мясом перемащені жареной цибулькою. Де Па з присущою йому захопливістю розказував Сірьогі і Мамі (і даж гупьошки вніматільно слухали його історію), як ми з приключеніями сьодні вицепили у величезного глибочезного козіївського лісу трохи осик, шоб хата красіва була.
Той топірець й досі у нас вдома, на хазяйстві, як нагадування про те, шо в жизні ніколи не треба отчаюватися. І поміч приходе звідкіля даже й не ждеш.
Главне вірити і широко дивитись в оба.