Оринин. Епізод 3

Оринин.
Епізод 3

В той день як Козикам привезли цілий кагат буряків волами, у Орини случились перейми. 
Заохкала, закрехтала. Стара Козичка тіки й вспіла, шо під руки схватить,  та до хати. 
Двері скрипнули і глухо гуцнули по мішковині, шо понашивана в притулах по коробу. Дзвінко цокнула дверна ручка, шо висолопивши свого металіческого язика все намагалась піймати перші сніжинки вечірнього вітряного листопаду. 
Сіріло.
Хатою чувся подавлений гомін Орини і клопотання Козички з чоловіком. Тіні проходили у вікні - вліво-вправо, вправо-вліво, ганяючи сполоханий вогник каганця, шо німою мовою розбазікував на підвіконні все, шо коїлось в хаті. Патякав усе підряд, та нібельмеса не понятно.
В сінях загуркотіло, зачовгало, зашархотіло. «Хлип!» - знов сказав язичок двері:
- Василь, ти чуєш мене, шо кажу?
- Шо?
- Тіки іди до Лаврентіївни не яром, а лучче по Драгунівці та там зверниш.
- Та я навпростець, по греблі, через Гарбузів.
- Василе, подивись мені в очі! (взяла його за кожушачі плечі, зупинила, стряхнула) Ти бачиш, шо в них написано? Не дай бог, кажу тобі. Ото болотами ноччю ходить. 
- Ну всьо, давай!
- Давай!

Василь Стипанович поспішив, щизаючи за тином в сірій пітьмі листопадового вечору. Козичка з прищуром вдивлялася в темну Яєшнівку, стараючись розгледіти силует чоловіка, приклавши зібганий край хустини в кулаці до губ, щитаючи шось про себе, мо його уходящі шаги, наче її чоловік пішов не за повитухою, а в пітьму, наче темінь ось-ось забере його силует, - «сєм, восім, девять», - разом з ним, назавжди. 

Одьорнула сама себе, різко звернула до хати: 
- скрип
- гуп
- клац
Та так, шо он миші розбіглись по призьбі аж до покинутих буряків, до розхристаної ряднини з ножем на круглій колодці, до купки зрізаних кормових велетнів з золотисто-багряним боком, зеленкуватими залишками зверху, та надрубаними білими цятичками хвостів. 

Гич нервово колихалась мясистими фактурними темно-зеленими узорами по вітру, вдало відтінюючи останню надію на тепло і радість, вогнено-жовті в’язки кукургузяних розпатраних качанів, вони банановими гронами звисали попід стріхою, дорогоцінними коралями старої матінки-хати. 
Звисали й тягнулись до кагату. Як брат на поміч брату.

Сипав сніг. Перетворюючи все попід собою на харитоненські цукати