Оринин. Епізод 4

Оринин.
Епізод 4 Храм

Ніколи такого не було і от нате.
Здєцтва недолюблювала кіз, воно і вредне, і хитроздєлане, і дійок всього дві, як наче бог її спеціально обділив. Не понімала з якого перепугу Ковалі, ті шо по Яєшнівці живуть блище до Ріжка,  держать їх скопом? Єслі ото їх десяток кіз можна льогко замінить на одну дійну корову. Скіки людей - стіки й непонятностєй.
Оце й сьодні. Ще тіки сонце встало і утрішнім променем через вікно просвічує мамчині полумиски на полці. Чи мо не грязні. Миші ще по норах не поховались з ночної смєни. Роса стоїть по коліна в  пирії по шляху така, шо можна тричі помити посуду з свайби на 300 чоловік. А Ковалиха вже вивела своїх білих вєртіхвосток пастись. Та й конєшнож понад нашими вікнами, шоб їм лиха не було.
Бе! Ме!
Бе! Ме!
Ме! Бе!
Та це ж харашо, шо без звоночків на шиї, а то вобще був би тут утрішній оркестр з кагалой вокалісток.
Бе! Ме!
Бе! Ме!
Ме! Бе!
Ратуйте мою душу, та хай вони тріснуть, показилися. 
Вітька, ти спиш? (практічески на ультразвуці Орина посила волни інформації меншому брату, шо на пілові або ще спав, або дєлав вигляд, шо позірує як мінім для Караваджо: в пів повороту тулубу закинув голову догори, однією рукою держучи промінь сонця з вікна, другой, як послєдньой надєждой на спасіння держицця за піл. Кажецця єсліб не лєва рука, то шелестів би на долівку аж бігом.
Ві.
В-х-і. (І так техенько каже, наче стараєцця усім своїм пошепковим вмінням показать, шо не має ніякого отношенія до отого надворішнього валування)
В-і-і-і-і! Ти спиш, кажу?
Вже нє. Шотаке?
Мож вийти дерболизнути тих коз вмісті з Ковалихою? - яка лиха її заставила так рано коз припасати.
Та шо тобі не так, люди вже день почали.
а як Дем’яна збудять?
В царстві побілено-розмальованого простору козіївської хати з важкими деревяними потолками і підведеним красним в три полоски долом по стіні, зі скринею квітчастою на кольосах, столом з різьбленими кониками і шифанєром з дзеркалом на дверцяті в углу, в цьом хропуче-сопучому утрішньо-заспаному світі посерединці, до центрального найтовщого сволоку, якраз попід вирізаним на ньом хрестиком на крюку весить колиска, білі стіни нєсколько раз отразили сонячне заглядання до вікна. Шо цього фатило, аби осяяти все біленьке: піч, хліб накритий в казані на припічку, і найбіліше - колінце виглядаюче, як буханка хліба з під рушника, но з колиски. Малої радості Козиків і найщасливішого клопоту всього життя Орини - малого Дем’яна.
Воно ж видно шо пацан росте Козичкової породи - тож Мікеланжелівським янголом розкинувся в своєму спанні. З ліжка Орини, з її ракурсу полохливих поглядів до Дим’яновой колиски тільки й видко, як то маленькі рученята виринають зза деревяних бортиків, зганяючи з очей загравання сонця, та гойдання ніжкой летючого деревяного корабля. Що злетів та й завис посеред хати у воздусі тіки од магічних Орининих «Люлі-Люлі-Лю-лі».
Люлі, люлі, люлі,
Налетіли гулі,
Налетіли гулі,
Та й сіли на люлі.
Стали думать і гадать,
Чим дитятко годувать:
Чи кашкою, чи медком,
Чи солодким молочком.
Колисочка не скрипить,
А дитинка спить, спить,
Колисочка люлі-люля,
А дитиночка заснула.
Вітер в пічці не гуде,
Бо дитинка спать буде,
Пташка в саду не співає,
Бо дитинка спать лягає...
Скрип, клац, ґоц! Топ-топ-топ і обізатільно постукати чобіт об чобіт, як наче ща польку згоца Микитівна.
Стара Козичка, перевязуючи хустку знизу на зад, окинула оком шо тут проісходе у хаті, порозводили хропунців:
«Та сіки ти його присипатимеш, уже нада йти корів порати, хай он біжить чи гусей двором поганя! - приказала , а собі тихіш під носа бурмоче, - чи вони його, - й підгигикує, - Та чуш шо мати каже, чи шо вам з Вітькою ото шо в лоб шо лобу?»
День почав свій логічний плин. Та день сьодня необичний. Кісто звечора зачиняли. Мммммм! Шож за день!
—————————
Козичиха напекла книшів дві жаровні, доходять під рушником на припічку. І воно ж аромат такий стоїть, коти понад вікнами вже всі шибки пооблизували, собака у будці диха через раз, шоб слиной не захлинуцця, даж Свир ішов мимо у Слободу, то каже кутком тіки й разговорів, шо Микитівна пирогів напекла, а тут ще й оказуєцця книші на зажарці.
Так і тянеться мисля зашилити руку під матерчане бугорцями, під яким укриті тіки-тіки з печі, гарячущі. І то й чути кутком через відкриту шибку в хаті зойкання мастериці.
Ану геть, кажу, свої оглоблі позабирали, шниряють тут як татарва! Хай хоть надихаюцця, їм треба спустить пар! - гиркає незлим-тихим Віра Микитівна на домашніх.
Ма, та нам вже треба бігти, баба Марія казали бути в обідню пору, бо усі ж зійдуться.
Оце наслинила йти. Ну все. Земля остановись - Орина зібралася гостювать
Ма, ну ви як скажете, та Храм же сьодні, а кінь пришкандибує і їхать не будемо, то треба ж сходить уважить. Такий празнИк. Не кажен день бува.- 
Лускаючи квасолю, Орина балака з мамкой, а та собі порала біля печі. І оці ж разоговори дома. Спина до спини. В повній довірі, шо опонент тебе слуха, - Ма, чуєте?
Га!
Ви вже як глуха тетеря. Мо до дохтора сходите - хай продує. (Сміється)
Та всьо-всьо. Наклала вам вергунів і книшиків. Такі хароші на зажарці получились. Бабушці від нас передавай привєт. Дід Мусій тож хай не кисне там.
Всмислі? А ви не підете? Я думала хоть втрьох мотонем. Бо я той короткой дорогой понад лісом рідко ходила.
Ориночко, ти подивись на мамку і у двір. Бачила скіки усього треба переробити? НІ? У свиней саж не вибраний, курім треба тож марафети понаводити, та ще й отой молоденький гусак сидить надувся. Самогоном відпуватиму, шоб хотьби дорізать не пришлось. Давай ти сама там за нас.  Бабушка якраз послєдній раз на службі клопоталася. Хотіла чось тебе побачить. Ото і побалакаєте.
Орина мовчки, хрустко лузгаючи квасолю, зважувала в голові растояніє до Сміхурівки від Яєшнівки, множила його на вєс трирічного Дем’яна і на прискорення мотилянь його ніг по грудіх всю дорогу. А ще кошик з гостинцями. І чи дійствітєльно вона так сильно любе діда й бабу? Та оце ж шо получається - зря купляла той драпсюрдак полинового одтєнку? Тай чешеться ж в одном місці, не всидиш -  одним махом всім родичам показать Дем’яна і в обновкі.
Треба йти, конєшно. 
———————————
Дорога мимо Окопу наче не така і блища до Сміхурівки, та красива, шо букву «а» можна тягнути доки воздух в льогких не зійде.
Пройшов вигін від Гамазею. Довга юрка дорога прямиком іде далеко за горизонт - аж за Юхнів хутір та Хадунаїв. Десь здалеку. І он аж тамочки, як наче з точки видко шо курить пилюка, шось їде в село. Коричневий сон по праву руку стоїть стіною, гуртом схиливши востаннє грінки у сторону до зворотнього боку, де пихаті волоські гарбузи, розлого, то там то там, по-хазяйськи, як довольні куми на ярмарку групами ходють. То й гарбузи тесаме, зайняли кожен ближню місцину, перешоптуються і  своїми надутими загорілими щоками не подають й виду, шо сон їм так кланяєцця. Зобидились. 
І ті гарбузи понад соном тягнуцця хтознакуди в безкрай, в свойом безмовному насупленні, як сусіди,шо межу ніяк не поділять.
Попереду люди все блище возами їдуть до Козіївки. І видко шо нєсколько возів підряд. Тай по голосу чути - люди знакомі. Першими в двійко запряжений віз - то Шорники усі гуртом, потом Рахівника родина мажарою, а послєдні за ними Моті Лисенчихи сім’я. І так інтересно, шо їдуть і співають пісню поочириді. Віз-куплета і слєдущий. Такі люди радосні. Тай воно ж Храм в Козіївці. Це ми Козики йдем до своїх старших на Сміхурівку, там збираюцця усі по материній, у Марії Ломачихи. А з оцих хуторян Лисенчихи сімня їде аж в Городне, там її вотчина. 
Та і вобще єсліб можна було на ярмарковій гойдалці розкрутитись так шоб підскочити аж до хмар, то сьодні б точно було видно, як зусіх хуторів з округи курить по грунтовках святковими пилючними лініями. Бо усі ж ідуть до своїх, бо день такий, шоб побачитись, обнятись, пощитать усіх родичів так сказать під хароше настроєніє. Сьодні Козіївка особенне село. Калатає дзвони кажен час. Склика своїх козіяр з усіх-усюд.  Люди вобще і з далеку діліжансом бува приїздять. 
Перед поворотом до лісу Дем’ян вже зовсім зморився - поплигав по волоським, пошмигав поміж сонових рядів. Тай зліз краме, мамці на плечі, й ото як подивиться улєво - понад грінками сону тіки винирює йому од мамкиних шагів дубове темнозелене море Окопу. Блим-зник. Блим-щез.
Блим-проковтнувся уп’єть соняшниковим коричнево-гострим городдям.
Гарно сидіти вище усього. Даж вище косі, шо запряжена в воза їде на встрєчу. Кінь гойдає головой в шаг ніг. Видно вже заморився, Максим Шорників так його шмагоне, шо настроєніє як із ніоткуда появляєцця і желаніє ворушить косі нозями далі. 
Хлись! Хлись!
«Несе Галя воду,
Коромисло гнеться,
За нею Іванко,
Як барвінок, в’ється.»
У Шорниччихи високий голос - вище тополів, шо край села торкають гіллям білі хмари.
І така видзенькує на краях слів, як наче то батогом у воздусі вихляскує хтось.
Та другу часть перехопила Марина Харлантіївна, мати Олексія Рахівника. 
І воно нач тож українською і женський голос, а широкий голос, вобще, ширше Йоненкового ставка, розлилась оооооо та й з улибкой білозубой. Марина Харлантіївна всігда жіночка з великої букви Жі, як білена хата, красива і ошатна:
«– Галю, ж моя Галю,
Дай води напиться,
Ти така хороша –
Дай хоч подивиться.
– Вода у ставочку,
Той піди напийся,
Я буду в садочку –
Прийди подивися.»
І сміється, заливається. Бо день сонячний і тепло так. Сорочка нарядна, корсетка розшита.
А тим часом в третьом возі завели свою часть - взяли на три голоси, розібрали. Видно шо Лисенків родина дружна. Даж он ди як завели в тріо. Два мужзких і Мотя солов’ейком, така зовсім невелика тітка, і звідки вона той голос достає.
«– Прийшов у садочок,
Зозуля кувала,
А ти ж мене, Галю,
Та й не шанувала.
– Стелися, барвінку, –
Буду поливати,
Вернися, Іванку, –
Буду шанувати.»
Пронеслись мимо Орини з Дем’яном на плечіх, курява злягла і вони почимчикували на роздоріжжі в сторону понад лісом. Там десь за ярком уже і Сміхурівочка, дорогенька. Голоси з возів ще нєсколько минут линули стихаючи за Другой Яєшнівкою, ще трохи відлунюючи він товстелезних здоровенних стін Гамазею.
Орина з дєцтва любила цей щлях попідліском. Воно наче йдеш, а Окіп тобі тягне руки поздоровкацця: «візьми листочок Ясену в дорогу, ось Вільха тобі тай підсуне своє красно-оранжеве пісьмо. Тільки й читай шо там понаписувано поміж жилок та прожилків.», - так і балака той хитрий ліс, лепетить листочками.
Дем’яне, дотянеся до гілля?
(Малий фатає рукой в натяжку бадилля дерев) Шморг-шморг. Не получаєцця.
Давай я тобі возьму, - заходе в підлісок до ясенкового куща.
На поляні видно двох монахинь, наче Апроксія внизу стоїть, а на дереві не понятно хто, бо в сєтці голова. Збирають дикий мед. Орина в стороні хвилину видивляється як у них получаєцця то дєлать. Одна держе приладдя внизу, а та на дереві шморга. А воно рой розійшовся і так гуде, як наче старий Різничок сердицця. А той такий галасний, у гудкий.
Постоявши в підліску видивляючись двох бортничих-монахинь, як та сарна шо край лісу стала, очі вилупила і не пойме чи їй січас тікать чи ще три сікунди і вже потом дриминути.
Пішла далі зі своїм всадніком, бо день осінній. І треба ж ще завидки вернуцця. Зразу за кінським кладовищем з низини як сходиш, тонкою лінією поміж зеленим яром та слонячими хмарами простяглася Сміхурівка. Бовдури кептерять, а он третій від краю наш. Тож димний весь. Вже ось-ось і будем гостювати. В долині високе зілля заплетено лопухом та грициками, тіки вийшла краєм й дивись видно, шо з лісу дерлася - собачки вцупились в спідницю, і тепер поділ витканий не тіки гладдю, а й цупкими рядами, кетяхами насіння. 
Та обберу вже в дворі, - тихо сама собі сказала Орина, пробуючи стряхнути рукою зубасте насіння.
Открила хитку фіртку, та так, шо аж тин зашевелився, а глеки на диркачах прокрутились, зайнявши нове указатільне положеніє де схований клад шведів, не менше. Підсунула фіртку до защіпки, чує від хати рідний голос Ломачихи: «Оооооо! Які гості до нас пожалували. А ми й вже всі жданики, поїли! А ти сама? мати й батько не будуть?»
Та ні, чого сама?  Ось же з Дим’яном. - зніма його зі свого пожатого коміру, - Там у батьків роботи - непочатий край. А воно на холод потягло оце минулого тижня, то вони шоб не остацця главними падлюками на Яєшнівці оце ж рішили всьо попідтягувати, та й кінь Милько, отой гнідий, шо постоянно шось собі милькоче під носа непонятне, шось прихрамав, то ми своїми нозями. Еге Дем’яне?

Угу - микнув малий блиснувши великими чорними очима до мамки. Бідбіг до прабаби Марії і тягне ж їй лісові пісьма, шо Окіп просив передать старій Ломачисі. - поцитай мені со там написано
Ломачиха подивилась усміхненою фізіономією на Оринчині поштові вигадки, обійняла хлопчину, бо це ж перший раз в гостях у баби: «Заходьте до хати. Вже всі прийшли. Треба поздоровацця! Атам усьо й почитаєм гуртом.» - з хати чути гомін люду. 
Орина обібравши послєдні востюки з спідниці - тричі топнувши кожним чобітком на ганку, це такий як наче знак, шо «Топ!Топ!Топ! Я захожу. Знайте.». Зникла в сінях.
Курка по діагоналі пробігла в третє, тікаючи від маняка-питуха, шо розправивши крила вигоцював за нею, як шальоний. КІт Василь спокойно на то прилюбодіяніє дивився з призьби, чи то тогошо жизнь його не заставляла сильно напрягатись, чи бо баба вчора навиставляла восім тарілок холодцю, шоб охололо. 
Чи сєм? Та хто там його помне - хололо хололо і вихололо на одну менше, шо ж тут подєлаш. 
Цисарки злетіки, зарази курносі, на коник стріхи і тіки кліпають очима витикуючи головами з вираженієм лиця типу «А шо тут таке? А шо? Шо то таке?» Туди-сюди, туди-сюди. 
Та хай хоть на баню церкви запруцця - аби хоч мовчали.
Село вигулькувало то там то там свої пісні та гигикання, фиркання коней прицокуючи колокольчиками на шиях, та дзвони на дзвіниці, як намьоки, та так равномєрно, рівнесенько, бо сьодні ж самий главний день.
Храм.

В Козіївці у багатьох хати наче і не низькі роблять, а короб дверний таке як спеціально нижчий. І воно хоч-не-хоч, а при вході трохи вклонитись  приходицця.
Тай воно чого і не вклонитись хаті, де твої дід та баба живуть, де прогайнуло саме інтересне. 
І тут і там спомин на спомині.
Десь з 5 годів за оцим столом, залитим сонячним світлом, сідала перед жаровньой з тіки виліплених бабою пирогів, ше кісто росло в місцях де сильно придавлено. Вони бік о бік мостилися пухкими рядочками, як козіяри на утрішню в храмі на Покрову перед кафедрой. Де я всемогучо й милосердиво, зглянувшись над їх білими  чубчиками з кіста, похилоплече держала в одной руці полумисок з двома жовтками, а у правій мякиш хлібчика. Вмокала і благословляла кожного на щастя та на гарну долю. Шоб укусні получились. І вже позолоченими баба брала їх гуртом до печі. Шоб стали луччим з усього, шо могло б з ними случицця.
Хата, де Орині малою дозволяли невидане - малювати красной глиной свої мислі про саме чудасійне, шо тіки мо колись сталось в Козіївці. Того он тамочки, на печі, намальований величезний сом, шо кажуть водицця в Байраці і дуже любе коровам ноги полоскати. Того як хто загоне на пазьбі корів напувати у вершинці на мілині, то корови ж возьмуть і обізатільно  зайдуть по сам загривок, шоб кізяки поодмокали і оводи не надоїдали. А воно, минута-дві, наче водограї коло них, бо вони ж муляку розбурхали. 
Та ні. 
Знаючі знають, шо то сом підплива і граєцця з худобиною. Лязга їх по боках, вусами лоскоче за коліна. А коровИ получаєцця і не проти, бо очі позажмурюють, і стоять мовчки, як в рота води набравши. 
Нірванірують. 
То ми того сома Олексія (з бабою між собой називаєм) і рішили намалювать на печі, бо єслі не показать людім який він красивий, то ніхто ж і не узна. 
З другого боку печі хтось мо подума, шо індики табуном намальовані і десь біжать, та ні конєшно.
 Це самі настоящі Сміхурівські дрохви. Раз на год вони кагалой заходять до нашой долини від Охтирки, де кінське кладовище, щоб чи то погніздицця, чи аби просто всіх капустянок визбирать.  
Ці два місяці у нас нема покою, бо воно так вала звідти, ощущеніє шо все время між собой гризуться - фиркають, гиркають, чиркають. 
А як піде харахоритись по долині - це з вобще уссикони: з  одной сторони ділова, як три копійки, пір’я розпусте, дуєцця ходе, саме красиве біле кучеряве розхриста над головою віниччям, як пан на Великдень. Та тутже мать сама сирлива птиця з усього, шо встрічалося. Тіки заприміте когось  - шмиг і вже в шипшину зрине чи в лопухи. І воно смішно бо сраки повід’їдали здорові, і як тридцяток в одну шипшину запрецця, то тіки голови й є місця сховати, а гузна надворі тирчать.
Того і можна ото наблюдать тіки з великого растоянія їх шниряння і красівєйші залицяння. 
А в селі не в кажного хароше зрєніє і така широка фантазія, то ми з бабою рішили їх тут тож зобразить. Красавчиків. Бо люди, не знаючи які вони гарні і інтересні, можуть і їх случайно повбивать.
Та хіба люди такі дурні, шоб всіх дрохв унічтожить? Це ж треба бути зовсім без клепки в голові. Ото дивіцця які казкові птиці, нашой пів печі прикрашають, бережіть їх.
А знизу он понад грубою олень з величезними рогами, і вони у нього такі великі і розлогі аж до піддувайла, то ось тамочки на них і птичка гніздо звила, а онтамочки білочка дрижаки лове, а на вершечку біла чапля ноги примостила, чепура ще та. Ми з бабой того Оленя звем Окіп. Бо ніхто мо й не бачив, та як з лісу Окопу корів гонять додому, то видно, шо з листя дерев тай вигляне величезний звір, з ще більшими рогами. Тай чого ж ото, коли вітру нема, а дерева шурхають та трохи колишаться? Понятно шо Олень ходе своїми володіннями. Все перевіря. Шоб дубочок до дубочку, ставочок до очеретику. 
То й заходячи до Ломачкової хати як і не вклонитися, бо там такі особенні деталі кругом - де неглянь. На Храм в Козіївці сходяцця до самий шанованих. До самих тих, хто кістяком держе всю родину купою. І таких хат в Козіївці десятки, єслі не за сотню. І це прекрасно.
В сінях знявши свого кропив’яного нового драпсюрдака, Орина до хатини, як калина красна, зайшла: сорочка з розшитими рукавами, спідниця синя зеленкуватим ткана. Брови шнурівкою , очі сині з зеленим, як в ставок дивися. 
«З Храмом, будьте здорові!»
Всі остановились в свойом празнуванні, завмерли на три сікунди, шоб жеж роздивицця гостю й поздоровити в отвіт.
Нельчиха Мотя наливала Питушчисі Парасці кампота з глека, абрикосового кислючого, як вся її жизнь, Мотрині коралі цокотіли перепадаючи каменепадом зліва на вправо і наоборот. Коралі удівітєльно красно-оранжеві - такі як наче абрикосовий каспот на них вистояний.
Мавриха Устина на вухо шось з веселим прищуром розказувала Мільцисі (ну та шо хата понад вигоном і город в крутий ярок (на Сміхурівці її нєжно називають скалолазка)). Мільчиха Оксана од удівлєнія аж рота розкрила, чи від сікрєтно-почутого, чи бо холодчик з рожевим хроном поверх впав з ложки на білу скатертину між курячої печінки та оселедцем з цибулею.
З другого боку Скоромна Настя, високо розмахуючи кушматом хліба, шось старалась втовкмачити Крайнисі Одарці. Та по фізіономії ніразу не вірила сказаному, даж противилась, жмурячи носа, як на огидне, і вона так харашо то вміла скрутити огиду на пиці, шо вже не понятно, чи то Крайниха, чи вже панський мопс. 
Курпітчиха Стешка сиділа нахнюпившись, тихо невідриваючи очі від бабки в своїй мисці, ось-ось загіпнотізірує. І товчена картошка їй розкаже всю правду, як її жизнь підковирнула лопатою, та Курпітчиха так сумно то робила, як той утрішній молодий гусак дома у Козиків. І якби мати сьодні з Ориной прийшла, то точно б і Стешку самогоном отпувала, шоб носа не вішала в бабку. 
Поряд Носичка Уляна вніматільно слідила за тим, шо чоловік дєла, чи то солодкого ніззя, чи шоб вовремя осмикнути, як він схоче слово взять, од гріха подалі. 
Мазничок Іван Карпович тягнувся до макітри вареників на пару, чиркаючи їх лиш пальцем, і хоть рук не фатало дотянуцця, він не здавався. Пухкий Іван Карпович в свойом лєгчайшом паруючому крехтінні над столом й чіплянні пуговицею сюртука пагорб свіжайших голубців, великим пальцем торкав  гребінець крайнього щокастого вареника, як наче тут і січас «сотворяв Адама»
По центру цієї храмової вечері, всьо уравновішуючи і ідеалізуючи сидів Мусій Григорович. В руках як Зевс  тримаючи з одной сторони блискавки з очей старої Ломачихи, а в другій велику, масненьку, золотаву катлєту. Празник в процесі.
Ооооооо! Заходьте, заходьте, милости просим. (Махнув катлєтой Мусій Григорович)
Вас тож, Вас тож. (Настя Скоромна, з присущой їй зверхностю, наче й сиділа, а як казала, то дивилась на Орину наче спід потолка, аж чепчик в біле замизгала)
А хто це у нас такий гарнюній зза мамчиной спідниці вигляда? (Мавриха Устина зробила пальцями, як наче ціплят підзивала на пшоно)
Ідіть сюди, ось-ось-тутички сідайте. (Зібравши свій пишнострій купчіше, позвала Крайниха Оксана)
Ви зі скоромного начнете чи мо вареників з мнясом подать? (спитав Мазничок) 
Орино, ану крутнись. Яка ж красива, очі не відірвать. (скрикнув Носик Іван, а Носичка в той момент уже практічески була як Везувій над Помпеями, ще слово і стече лавою, шоб йому неладне)
Орина юлою провернулась, рукави сорочки набрали повітря повні закрами й хмарами роздмухались по хатині, спідниця заблискала малахітовими цятками на післяобідньому сонці із західних вікон. Всі зависли в усмішці, що Козіївка така богата на красу, Орина піймала той край хвоста вихвалянь, що кометою прометнулися в кімнаті, напхнувши її радістю та святом буття. 
Тіки маленький Дем’ян, розсіяно опинився посеред хатини, тримаючи сором’язливо руку до руки, де маленькі пальці скрутились один об один так сильно, як сильно він почуствовав себе зайвим на цьом празнику жизні.
В пів повороту, Орина присіла, підхопивши сина під руки, горобцем пролетіла його аж на припічок. Усадила. Сіла поруч й поправила чубчика в рівну лінію, аби тіки зняти той зляк у дитини й шоб усміхнулись зпід брівок темносині оченятки.
Посміхнулись.
Обійняла.
Застілля продовжилось далі. Гості розпробували Козичиних книшів.  Під стріляння очима Носички на чоловіка, розповіді про походеньки сусідів - каплунів та микитян. Старі історії під новим сиропом,  анекдотичні оповідки Мазничка та  емоційні, трогаючі сльозу, тостування Крайнихи. З її тремером в голосі можна й просто читать об’явлєнія з газети «Южний Край» і всі всеодно на третій минуті шмигатимуть носом й натруть очі від сліз, так жалостливо получаєцця у неї.
Поміж суєти застілля, де цокотіли грахвини об стаканИ й полумиски об ложки, Орина розказуючи Мазничкові, як то всьо получилось харашо шось та в цьом розказі дивилась як наче крізь Івана Карповича, крізь грахвини зі склянками, крізь голубці з холодчиком. Фокус її погляду провалювався все далі і далі, ловив нові і нові деталі. Юркий, вертливий фокус її погляду скакав та переплигував. Хоп-хоп, приг-скок. 
Хвать!
Між проблисками стікла за столом Козичка побачила стрімке і впевнене зазирання старої Ломачихи прямо до неї. Вона, як кішка між стернинням на мишеня, вглядалась, не ворухнувшись. Й бровою блиньк до верху. В короткому й різкому знакові було понятно всьо: «Давай до сіней вийдемо, є разговор!»
Як дерево дощок дверей притерто скрипнули об дубовий одвірок, коли вєна на руці здулась нажатті на себе, з силою придавить, шоб язичок на ручці опустився до свого законного низу. Кххх. Клац.
З повороту Ломачиха відразу стала доділа казать. Під час слів її великі світло-зелені очі казалось стали ще більш димні, такі як орошені луки спозарання, де ще й птиця горло не прополоскала. Серпанкові очі жінки, шо для Орини були дарунком, любов’ю та гіркою правдою.
Ориночко, ясочка моя. Маю до тебе діло важне. Тіки скажи, шо не однікуватимеся зразу, а даси мені время до кінця усьо розказать.
Слухаю (покірно і з острахом сказала Орися (так її улюблено назива стара Ломачиха, коли ласкава і душевна. Та не січас. Видно шо вона вся аж тримтить, як сильно хоче то всьо розказать))
Всю свою жизнь я хотіла бути писемной, всю свою волю я вложила, шоб то набути. Та не судилося. Батько й мати мої були з прийдешніх й довго відбували повинність в економії. Не було у нас копійки лишньой за душею. Я їх повністю понімаю. Пішла робить і я рано. А потом полюбила твого діда, засвайбилось і те се. Ну ти маш понять мене. Все до дітей вкладала, все їм: і тепленьке й солоденьке. І так мені горисливо було минутами, шо мої подруги 4 класи скінчили і он таж Настя Скоромна дивись, як газети чита. А ти б тіки знала, як важко мені було на серці, получати від сина Миколи пісьма з войни та не вміть їх читати. Дивитись як то він всьо гарно повиписував рівнесенькими рядочками, завитушками та загривками, старався з усією любов’ю, та нібельмеса не знать, шо він матері від самого серця надіслав. А помниш, як Настя приходила їх читать, а я плакала? То мені тужно було, бо осталась баба не навчина на старості.
Як той млин біля Гамазею і красивий і скіки вньом сили, а все ж безполєзний, бо є сьоні машини парові. І все тут. Дивлюсь я на тебе Орися моя, золотце ясне. І так же хочецця, шоб Дем’янчик не мав важкої долі, бо в руках матері однієї не здіймеся на повні крила, а він он диви який хваткий та матьорий.   Йому то до школи треба без сомнєній. І шоб воно тобі не з останнього було викроювати. Ось. Держи. Ти все правильно тіки пойми. Тіки я тебе прошу не будь різкою. Знаю я твій норовливий характер. 
Стара Ломачиха дістала з карману корсетки шось змотане у відрізі та домовляючи на «хваткий і матьрий» поклала Орині до драпсюрдука зеленкуватого, двічі рукой пришлопнувши поверх. 
Орина аж побіліла, злилась зі стінами. Стільки усього важного і секретного їй здалось у том відрізі. Стільки сили і єдності було в словах баби Марії, шо всю мову відібрало. Бо й не треба було шо й казати. 
Козичка поклала одну долоню собі на блискучі коралі, а другой взялась за оринине плече. І то був як провід всього родинного знання, довіри й достатку, шо тіки з енергією могла Марія Харлантіївна Орисі передать. І заради таких мометів й стаються мать родини, шоб чуствовать, як у колисці спільних бажань зароджується шось нове, лучче, наступне.
————————
Дорога назад була вечірня. Знаєте, ото як сонце схова свої промінці за ліс, то зпоміж дерев до поля наче холодним духом тяне. Немов велитенський олень Окіп виганя звідти все охололе, аби утеплицця й дотягнути до слєдущого ранку.
Баба Марія довірила одне діло здєлать. Матушці Євдокії занести пирогів з гніченими сливами згорток. Дружать вони здавна. Звернули край лісу до скиту, ні деревяна дзвіниця , ні церква якого не була вища за ліс, як наче з поваги до нього. Бо він тут головний. Зайшовши до двору, біля криниці переговоривши пошепки про діла насущі. Передавши згорток, вертала додому. І воно наче й хати он де вже визирають зза соняшникового поля, млин розставив в різні сторони свої деревяні руки з мовчазними словами: «ось сюди, ідіть сюди, ми тут, Козіївка ось-ось тутички!» 
Дем’ян вже поспавши краме на спині, йшов, тримаючи мамчину руку однією, другой виколупуючи з носа все за сьодні. Коники хвилями розцвірковували усю даличінь перелдивами, стернинки шо попадали під ступання, тріскотіли, сойка ганяла підліском висвистуючи своє зойкання, як наче хто шибку у вікні натера до блиску.
Хрррр!
Й все стихло. В голові запульсував здичавілий страх за малого, себе, шо робить. Пум! Пум! Пум!
Схопила Дем’яна, притисла до себе, розширені зіниці глаз вдивлялись в тепряву рядів сону звідкіль почулось. Абсолютна тиша, де навіть цвіркуни схололи в своєму очікуванні наступного кадру, кроку в цій раптовій ситуації. Вслуховування в тишу з ріхних сторін чуло навіть мілке торохкотіння демянового серденька, шо м’яло сорочку Орини. 
Нізвідкіля велика материнська защитна сила далась Орині в сикунду, одной притиснувши дитину до себе, правою Орина відломила суху сонешнину й покроково ступала вперед до наступаючого надвечірнього сутінку в сторону села, відстань до якого казалась все далі від Пум! ПУм! ПУМ! Пульсуючого незнання що буде далі. Штрикаючи сонешниною то в лівий то в правий фланг в темінь: «Геть пішли! Геть! Зійди нечиста! Шоб тобі грець!»   
Обхопивши матір за шию, Дем’ян притиснувся до рідного вуха, сховавши в волоссі очі. 
«Геть! Геть! Напрасна така! Та де тобі й взятись!» - викрикувала Орина вліво, вправо, з кажним шагом.
Дем’ян, все так само тримаючись за шию, тихо до самого вуха матері прошептав: «Ма, паця!»
Орина розвернулась. На шляху, що йшов від скиту до Козіївки, в вузькій лінії двох накатаних колесами доріжок між хватких кучерявих гілок Окопу та чіткого штрихування з деркачів сону, посерединці. Стояли два укласті сікачі. 
«ААААААААААААА!» - з осердя всієй ситуації, з найглибшого, шо мать мала, закричала Орина, озвіріло вискаливши зуби. Як та ластівка, шо хватко стрімголов кидаєцця на кота, шо ось-ось залізе до гнізда. Б’є крилом. Та шо там крилом. Тіла не жаліє, аби тіки спасіння для дитяти.
Хряки стояли неворушнувшись, як наче не живі. Як скульптури у пана обабіч на вході до маєтку.
Сикунди йшли годинами.
«Ану ізиді, чортова сила! Гей! Гей! Пропади я сказала!» - з лісу, як незвідкіль на шлях вискочили всі 12 білих рогатих вертихвосток, настременивши вуха, стаючи цапа та виставляючи свої широкі вперті лоби, кинулись до хряків кози. За ними з тією ж нескінченною силою яєшнівської женщини вискочила Марфа Степанівна Ковалиха. Розмахуючи дрином, вона з осердя гецнула одного кабанюру, другий процвігав й кинувся за першим в ліс навздогін. 
Ти в порядку, Ориночко.
Та наче да.
Далі вони минути три дивились одна на одну чи дійствітєльно все ціле, на кіз, шо так вміло показали свій гострий характер. На Дем’яна, шо кажецця боявся не того шо понімав шо случилось, а тіки як кожна дитина, шо чуствує свою матір, кожну іі інтонацію, а Орина конєшно пересрала солідно.
Я оце піднімаюсь з окіпівського ярку, і вже практічески на виході чую чийсь крик. То думаю,  та шотам думать, недумаючи, як вломила козам ломачину. «Гейне!», вмить вискочили, сікунд пять навєрно. Я так бистро на гору послєдній раз піднімалась мать, як Коваль на Яєшнівку з Кутівки з приданим забирав від Мачухи. Ну добре шо встигли. 
Ага. Пасіб
А воно ж таке бузівкувате стоіть, лихо. Чи їх нєсколько було?
Два
Га
Два
Давай навєрно треба вже йти, бо зовсім стемніло. А то мені Коваль дасть просрацця більше за тих кнурів.
Всмислі
Та він як голодний з майстерні прийде й побаче, шо дома їсти не наготовлено, то знаш шо буде?
Шо
Піду жить отуди за свиньми в ліс. (підгигикує)
Орина трохи ухмильнулась. Тай у Ковалихи тіки й задача була настроїть дівчину на лад. Бо така аж синя стояла, зі страху. Вже мать всьо заклякла від ждання невідворотнього.
Оце конєшно з тобой приключилося! Ну нічьо. Зате тепер знатимеш шо козіївські всігда за своїх на кого угодно кинуцця. А яєшнівські - то вобще. Хай хтось тіки мекне.
Пасіба вам велике, шо спасли. Я вже не знала шо і думати. Вони ж порвали б льогко. Два года назад з куп’їваським дідом з той сторони помните шо сталося?
Це вопшє. І не говори. Ладно я баба вже стара й дурнувата - кіз ніяк не позбратаю, шоб з лісу вигнать. Трохи замаюсилась. Ти чого так пізно тут навпомацьки та ще з дитиною?
Та оце ж зі Сміхурівки від рідні йду, Храм празнували, а по дорозі в скит до матушки зайшла, та слово за слово й заговорилися.
(Договорювала до кінця свою днину Орина, а сама думками благодарила і Ковалиху і її кіз, шо метушились поміж, спеціально пробігаючи повз, люблять тертись боком об людину, рукою Орина їх проглажувала по гриві. Як білі янголи її сьогоднішнього спасіння шмигати то тут то там, ійбо!)
Сіно тріскотіло під ногами поспішаючих додому. Цвіркуни своїми розливами знов завелись як на ярмарку балаканина, здалеку собаки лаялись одне з одним з кутка нна куток передаючи посланія, шо соь скоро хазяїни відчіплять з ціпка й буде гоцання всю ніч до самого ранку. 
Гав! Гав! Гав!
Гаааааавввв!
Аууу! Гав! Гав!
І вверх від стріх хатів, величезного фронтону зерносховища та клунь, від розмашистих рук старого млина підіймався сріблястими виблискуваннями, діамантовою красою Чумацький шлях. І як дивицця його невідриваючись, то кажуть шо й впасти можна навзніч. Та не того шо він довги і через ціле небо. Тогошо він головокружитєльно красивущий.
І тіки чути як в даль уходять і постєпєнно зникають разговори Орини і Ковалихи.
Марфа Іванівна, а от ви свого Олексія в цьом году чого в Охтирку вчицця не віддали, он же Владика свого онука Вадіма спровадив, він у них головастий, тай ваш тож задніх не пас?
Та шо там йому робити?
Та уму разуму наберецця. В люди виб’єцця
Доню, от пойми мене стару та може трохи от жизні взявшу. Воно конєшно можна по світу галасвіта зателесувацця. Тай може свого кутка знайти й чогось добицця. Та з другого боку, єслі він стелепний і кебета в нього голові он яка. То і дома знайде собі примінєніє. А воно як луччими розкидацця, то хто Козіївку підніматиме? Так шо я тут проста як двері і тверда як кирпичина. Своє лучче гріє. Понімаш……
————————
Каганець горів на вікні, блимкаючи, розсівав світло по стінах разними хвилями, полохливими лініями, шо давало клопітким мислям Козички Віри Іванівни де розгоріцця.
Сиділа край столу й відстукувала пальцями по столу кононаду. Козик пішов на вигін виглядать Орину. В голові крутилось чортішо.
Топ!Топ!Топ! - потупали ноги на галіреї. Двері розчинились. Свої. Фух.
Та шо ж ви так довго? Я вже не знала шо і думати.
Та було…. Не знаю з чого розпочать  (знімаючи верхнє окинула фразою Орина хату) 
Та вжеж начни! (з таким бистрим зростанням наголосу на послєдньом складі отвітила Віра Іванівна)
Ма. Я все сьодні передумала. Жизнь тепер вже більше не буде така як раньше.
Та шо ж сталося? Це тошо сьодні Храм?
Та аби.
Ломачиха уп’єть шось тобі надоумила?
Ні
А шож таке могло случицця?
Кози - це лучче, шо могло случицця з Козиками!
І Орина, Вітька, мати й батько сміялись аж шибки попріли на вікнах. Тіки Дем’ян кліпав синющими оченятами на проісходяще, не понімав і тільки підсознатільно посміхався. Бо єслі вся його родина радіє, то точно як у Бога за пазухою.

................................

Я тут без предуприждєнія взяв і виклав чотири  епізоди одной величезної книги,
яку пишу про долю слобідського хлопчика, що прожив 20 століття і запамʼятав його сам так.
Частина історій - це спогади моїх рідних, частина історій - це переповідання козіяр.
Дуже хочу колись дописати цей роман під назвою «Оринин».
Бо він про світові події очима козіяра. І далі дуже важкі розповіді від голодомору до другої світової.
Але як жеж саме в нас люди зуміли правильно то всьо сприйняти щоб переоповідати за родинним столом на празниках чи ще яких заходеньках.
Тож думаю що згодом буде ця велика книга.
А наразі тільки 4 епізоди
Сашко Козіяр