Сімейно-душевне

Сьогодні всі так багато і інтересно пишуть, тай время таке, шо чого б ото не написати.
Та я все стережуся писать про цей час - Святки. 
Знаєте чого?
Дуж воно мені важне. І дуже сімейно-душевне. От є такі теми, які бережеш в довгом ящику (ну отой шо спід яблук на горіщі лежить і як його треба доставать то обізатільно чи ляда заклине, чи ящиком по макітрі сам себе огрієш, чи там кицька кошенят приведе, отакий він дивний той довгий ящик)
Откладуєш всігда дуже великі теми, такі кажецця безкраї-безкраї. Й шо не підійдеш до неї шоб начать, та не знаш з якой сторони. 
Откладуєш їх, бо кажецця ще не доріс їх писати. Ще пуки мало, молоко на губах не обсохло. Ото станеш перед нею, як перед ціберкою біля калонки в свої шість год, Ба попросила води наносить в бадю корові. І воно зазівавсь, поки щитав скіки гусячих ший шипить на тебе крізь рештачину в пригородчику, а вода в відрі по самі вінця хоп і набралась. 
Дивися на відро і думаш: «як дотільопкати його?», представляш, шо січас візьмеся двома руками навприсядки, як та Каміла Конотоп на олімпіаді в Японії, і на груди. 
Гець!
Але страхи беруть, шо стратиш.
Є такі теми, які треба шоб Папко поміг. Шоб підійшов й сказав: «Ану давай вдвох, ато дись ще пуп розвяжецця. Піддай но мені. Візьме за гузиря цю велику і важливу тему. Хоп! 
І понесли її в слова правильні розкладати. Людім розписувати в тексти додільні.
Бо є теми про які треба стелепно писать, і вони такі мощні й дорідні, як сірий віл здоровезний, шо стоїть ремега край поля і наче йому й діла нема до твоєї мишачої пісатільської метушні побіля. І шоб його зрушить, тай довести, людім показать, треба не тіки «Цоп, цобе» знать. А й налигача вправно закинуть, через загривок, тай шоб за ріг його козійський не зачепилось. Бо потом же людім в очі дивицця.
Є теми дуже об’ємні. Такі шо не кожна клепка в голові їх осиле. Треба тіки гострі клепки, наклепані.
Для мене то якраз оце виника ощущєніє неосяжності і завеликості, як растояніє від Землі й до Сонця двічі, чи від Старого Одесу до Навуселиці пішки. 
Коли хо писать про Святки.
Тому вибачайте, напишу лиш краєчок, но важний.
Про посівання. 
Бо воно особенне тим, шо послєднє. Це оце як на Масове в Кут дєлають концерт, а вкінці Винник співа «Вовчицю». Оце те саме в Святки у мене по важності посівання.
Обично в цей день треба вже в школу марширувать, і воно самі понімаєте день коротенький, шо воно не ясно коли й сонце було, десь на уроці Малювання встало, а сіло під цокання зубів на Читанні.
То оце встаєш, на вулиці темно, шо хоть око виколи. Сонний, як сич, на автоматі удіваш кожуха, бурки. 
Мамка шарфа намотує по самого носа, підперезує жовтим Папковим офіцерським рімньом «шоб не піддувало». Трохи очі розлипаюцця, поки помаюсися з рукавицями на ризинкАх. Ма каже, шо воно дуже удобно. Та я, єслі чесно, не замічав, шоб вона собі так на пальті дєлала. 
Ще 13-го вдень була виписана рознарядка до кого йти.
На Яєшнівку до бабушки Вєри, потом далі по вулиці до баб Моті. Це Папкова Хрещена, діда Гриші сестра рідна. Люблю її дуже сильно. Вона класна. І в цьом году вобще Бінго, Комбо третього уровня - ще й до бабушки Каті тре заскочити. Вона, насамом ділі живе в Куті, навпроти церкви, а цей раз получаєцця, совпадєніє - рішила трохи підлічицця і була на стаціонарі в больниці. 
Маршрут прокладено. Папкові вказівки вислухано: 
«Єслі біля Башні через городи заметено біля Кисиля, то не лізь, а лучче через Ріжок обійди!»
«Єслі на Першій Яєшнівці не почистили, то не при, а ходь мимо тьоті Раї Величихи, по Другій Яєшнівці, там шлях розчищений точно»
«- не ковзай на калюжах, а то фате вже прошлий раз один ізвєсний каскадьор навзніч репнувся. Не помниш хто то був?
- ні
- А воно видно одшибло »
«-    І не барись, шоб пів сьомого був дома, мати суп поставе!
- та мо я без супа?
- Я тобі дам «без супа», шоб поїв мені, воно для желудка - перше діло»
Снігу намело - якраз по самі верхи бурок. Так інтересно йти, як першопроходєц. 
Вступаш і виймаш, вступаш і виймаш, а воно сніг вкрився коржом. І це ногами його, як паличкою зіферину довбеш.
Вступаш по коліно - хрусь, крехче сніг.
Виймаш - а звідтіля розсипчастий білий, як пудра, виліта. Темінь вже не кажецця такою і темною. Послєдні звьозди блимкають. Даж видно ковшик великої медведиці над башньой. Дуже тихо в селі перед світанням зімой, бо всі півні розпіваюцця в своїх теплих оперних театрах за стіклом.
Дід Гриша, відщипнув спиціально хвіртку. В дворі теж намело під сам забор, шо даж Барсік з будки не виходе мене стрічать. Мать дума: «Хай йому Грець, з їхніми празникАми посеред ночі».
Засов в хаті тож отдвинутий. На поріжку обтопуючи сніг і маленьким віниччям обганяючи на собі налипле, кажецця розворушив усіх домашніх. 
Захожу.
Дід з бабусею звуть до кухні.
Бабушка Вєра уже наварила чаю шипшинового на молоці, їй не легко то даєцця, бо вже ходе з паличкою, і руки як вона каже «вже не ті», та коржиків тож напекла. На столі стоїть наготовлений наїдок мені в дорогу, загорнутий з кониками і канхветами з китицями.
Рідні стоять навпроти побіля столу, Ба уділа празникОву хустку з великими цвітками і кохту на зільоних пувицях, Ді вобще як на виданні - штани голіфе з чобіт хизуються, сорочка аж хрумтить накрохмалена, коміром натира його свіжеголену шию, де серебром де-не-де зиркають щитинки. 
На столі горить каганець і розганяє по стіні хвилями світлове шоу.
- Добрий день ваші хаті. Можна посівати?
- Заходьте, як не шутите.
І понеслась:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком вас вітаю –
На щастя, на здоров’я,
На Новий рік!
Щоб вам вродило краще, ніж торік, -
Коноплі до стелі,
А льон по коліна,
Щоб вам, хрещеним,
Голова не боліла!
Вистрілюючи вишкулені слова, я так хватко то заспівую, як наче мені Ніна Петровна за то точно пятьорку з плюсом поставе. З карманів дістаю жменями наготовлені зерна, засіваю так, шо летить за всі шпаруни по кухні. Шоб жеж кругом попало: і бабушці за шиворот, і діду в керзяні, і коту по мармизі в догонку, який спецназом шмигонув від моїх радих голосних засівань зпід столу до вмивальника.
Состав «дробі» для празникОвого засівання вивіряється Мамкою ще звечора. Там тончайша рецептура:
«Откриваш навісний і все шо родственне до насіння зсипається в торбинку. І увєрєнно перемішується. Того єслі вам в око попав овес, чи сон, чи мак, чи ще яка друга насінина - радуйтесь, цього ранку усе додільне. Все з любов‘ю.
Коли відлуння вокальної партії стихло, зерна перестали рекошетити від щекотурених, як яєчко, стін, а тільки каганець мерехтить, то треба ж обізатільно вклоницця.
Вклоняємось.
Хрусть. Сьорб. Розломлений пиріг з картошкой, печінкою й цибулькою випуска пар вверх, як наче святий дух  куховаріння злетів і розчинивсь для наступних укусних ділов.
Як гусак, стараєся бистренько проковтнути, все шо понакледено в тарілкАх. Ді перепитує куди дальше йтиму і уточня, шо лучче понад Миндоліними йти, бо вітер був від Свірйонів всю ніч. У нас з ним всігда сірйозні разговори у три слова. Бо більше й не треба, взаімопоніманіє на уровні тіліпатії. 
А бабушка, поглажуючи по спині, приказує шось тихенько, але дуже важне. Аби все й пам’ятати, шо то було.
І треба бігти далі.
У Хрещеної все трохи по другому, у них кухня отакот - торжественно прямиком від входу в хату, де бабушка Мотя і бабушка Марія ждуть, склавши руки на колінах. 
Коли ж внучок прийде? Вже ж ось-ось.
Глухе задвірне «Топ-топ!» - на порозі.
«Кляц!» - цокнув язичок защіпки
«Сашо, ходь сюди!» - зове папкова Хрещена.
І посмішки знов сколихнули переливи зморшок під рідними очима. І зерна з карманІв знов зашелестіли по закутках. 
“На щастя, на здоров’я, на Новий рік!”
А як заходив до больниці, то добре світало. В бурках вже було снігу більше чим в морозілці, а на душі щастя ціла копиця, бо ти ж ще наче малий, але настіки важне діло робиш, такий двіж з самого срання замутив. 
Та шо тут і казать.
Бабушка Катя вже з шести часів утра держе оборону. Забарікадірувалась у палаті, аби медсестра, не доведи господь, сьодні першою не зайшла. 
Бо воно ж усі знають - сьодні нада шоб перший чоловік до хати ступив. Тоді случицця все, шо всігда хотілось, а не буде всього чого ніколи і не нада. Якось так воно робе.
З бабушкой Катьой у мене були вєчні договорняки. То вона мені акваріумних рибок «пробиває», шоб батьки подарили. То ми з нею договарюємось і я заходю до Меланії Андрієвни в магазін (її подружка). Ну туди, до неї, над сільсовєтом. І у мене неожиданно з’являється приставка з картріжами на 99 ігор. Від яких у Папка іщизали нєрви, а у тілівізора цвіта.
І от цей раз тож я йшов, бо знав, шо шось тай буде інтересне. 
Після мого коронного виступу, відомого на пів села засівальника, де бабушка Катя тільки мовчки слухала усміхаючись і схиливши голову трох набік. Видно від удівлєнія, шо я такий мастєровитий получився))))
- привєт
- Соколику мій, сідай бабусі на колінце.
- Ба, я ж вже взрослий. Мені не можна.
- Та трошки.
- Ну хібашо трохи. Тіки єслі нікому не скажеш.
- Нікому-нікому
(цей неловкий момент, коли ти вже в свої девіть год ну дуже взрослий, но Ба дума подругому і шо тут поробиш)
Однією рукою вона притримує мене за спину, а другой шось метушить в больнічних драпіровках. Шось достає.
КОНЬКИ!
Самі настоящі хокейні чорні коньки з білими шнурками і гострими лєзвіями, шо аж на три сантиметри заступали за пяткИ.
Через сікунду, я сіяющий від радості вже показую Ба, шо даж умію ходить на них. 
По палаті.
Поміж розкиданих зерен.
По ліноліуму.
Недавнопостеленому.
«І я такий ррррраз, два, три і даж проїхався! Представляш?» - доказував я мамі, захопливо досьорбуючи утрішній гречаний суп. Й замахуючи ложкою в сторону: «І раз, два, три! В мене даж получилось по коридору до Лабораторії доїхать»
«Аж до лабораторії кажеш?» - перепитувала мама стревожено якось, з очима по пять копійОк.
«Еге!» - не міг нарадувацця я, шо вже ж настіки круто вмію розказать історію батькам за сніданком, шо вони аж їсти перестали.
Шо ще тіки утро, а я вже такий діловий.
#святки
#козіївка